Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Узагальнення здійснено згідно плану роботи Київського окружного адміністративного суду на друге півріччя 2018 року.
Об'єктом дослідження були судові рішення Київського окружного адміністративного СУДУ5 ухвалені упродовж 2017 - І півріччя 2018 року у яких застосовані положення Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року (Конвенція) та/або практика Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ).
Метою даного узагальнення є визначення положень Конвенції, що найчастіше використовуються Київським окружним адміністративним судом під час вирішення адміністративних справ, та кореспондуючої вказаним положенням Конвенції практики Європейського суду з прав людини, а також основних категорій справ, у яких судом застосовуються положення Конвенції та практика ЄСПЛ.
Згідно з показниками судової статистики та інформацією з Єдиного державного реєстру судових рішень за період з 01.01.2017-30.06.2018 Київським окружним адміністративним судом було розглянуто 8300 справ і матеріалів, 961 з яких вирішені із застосуванням норм Конвенції та/або практики ЄСПЛ.
Забезпечення прав людини є напрямом державної політики, що реалізується через національні механізми захисту прав людини. Після використання всіх національних засобів правового захисту, відповідно до статті 55 Конституції України, кожному гарантується право звертатись за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.
Згідно з Конституцією України та Законом України «Про міжнародні договори і угоди», чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Україна 17 липня 1997 року прийняла Закон України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини 1950р., Перший протокол та протоколи № 2,4,7 та 11 до Конвенції» за № 475/97-ВР. Пунктом 1 цього Закону визначено, що Україна повністю визначає на своїй території дію статті 46 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини 1950 року щодо визнання обов’язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.
23 лютого 2006 року Верховна Рада України прийняла Закон України «Про виконання та застосування практики Європейського суду з прав людини». Згідно з цим законом, при розгляді справ судами України, Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) та практика Європейського суду з прав людини повинні використовуватися як джерела права. Дане положення спрямоване на реалізацію вищевказаної конституційної норми і норм Закону України «Про міжнародні договори та угоди».
Відтак, Конвенція є частиною національного законодавства України і підлягає застосуванню поряд з національним законодавством України. При цьому на законодавчому рівні діє принцип примату норм міжнародного права у випадку, якщо вони суперечать нормам національного законодавства України. Таким чином, норми Конвенції повинні застосовуватися національними судами, так само, як внутрішнє законодавство, і як норми прямої дії.
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод складається з преамбули та 59 статей, при цьому основний текст Конвенції доповнюють протоколи, які поступово
розширюють перелік прав та свобод або вносять зміни до Конвенції. Особливістю конвенції є те, що вона забезпечує права і основоположні свободи на національному рівні та гарантує дієву та ефективну систему їх захисту на наднаціональному (міжнародному) рівні.
Узагальнюючи практику застосування адміністративними судами Київського окружного адміністративного округу Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, протоколів до неї, практики Європейського суду з прав людини, встановлено, що судом при ухваленні рішень використовувались норми Конвенції, які гарантують право на справедливий суд (стаття 6), право на ефективний засіб юридичного захисту (стаття 13), право на захист власності (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).
1. ПРАВО НА СПРАВЕДЛИВИЙ СУД
У статті 6 Конвенції передбачено, що Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або - тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, - коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.
Закріплене у статті 6 Конвенції право на справедливий суд складається з декількох елементів (аспектів): право доступу до судової процедури; право на справедливий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом; право на публічний розгляд справи; право брати участь у судовому розгляді справи, маючи рівні можливості з іншою стороною, право допитувати свідків та інші.
1.1 Право доступу до суду.
Основні конвенційні вимоги стосовно доступу до суду ЄСПЛ викладав як у рішеннях, ухвалених проти України (Плахтєєв та Плахтєєва проти України, Меньшакова проти України, Чуйкіна проти України), так і проти інших держав - учасниць Конвенції (Голдер проти Сполученого Королівства, Кутіч проти Хорватії, Ашингдейн проти Сполученого Королівства, Креуз проти Польщі).
Пункт 1 статті 6 гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов’язків цивільного характеру. Таким чином, він втілює в собі «право на суд», яке, згідно з практикою ЄСПЛ, включає в себе не тільки право ініціювати провадження, але й право розраховувати на «розгляд» спору судом. Право на суд не є абсолютним і може підлягати легітимним обмеженням таким, наприклад, як передбачені законом строки давності, заходи забезпечення позову, нормативне регулювання такого права стосовно неповнолітніх та психічно хворих осіб (рішення у справі «Стаббінґс та інші проти Сполученого Королівства» (Stubbings and Others v. the United Kingdom) від 22 жовтня 1996 року, «Толстой-Милославський проти Сполученого Королівства» (Tolstoy-Miloslavsky v. the United Kingdom) від 13 липня 1995 року). Якщо доступ до суду обмежено внаслідок дії закону або фактично, Суд має з’ясувати, чи не порушило встановлене обмеження саму суть цього права і, зокрема, чи мало воно законну мету, і чи існувало відповідне пропорційне співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою (рішення у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom) від 28 травня 1985 року).
Прикладом застосування Київським окружним адміністративним судом закріпленого у Конвенції права на справедливий суд в аспекті права на доступу до судової процедури може бути ухвала Київського окружного адміністративного суду від 09.10.2017 у справі №810/1547/17 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Тиса-ДДК» до Державного підприємства «Національна енергетична компанія "Укренерго» в особі Державної інспекції з енергетичного нагляду за режимами споживання електричної і теплової енергії у Центральному регіоні про скасування постанови.
У цій справі позивач оспорював постанову про накладення штрафу за порушення законодавства в галузі електроенергетики та сфері теплопостачання, а також приписи, на підставі яких ґрунтувалась спірна постанова.
При цьому особливістю цієї справи було те, що постанову про накладення штрафу позивач оскаржив у межах процесуальних строків, натомість строки звернення до суду у частині позовних вимог, що стосувались приписів були пропущені.
Вирішуючи правові наслідки пропуску строку звернення до суду, Київській окружний адміністративний суд у цій справі застосував практику ЄСПЛ у справах «Пономарьов проти України», «Bellet V. France», «Іліан проти Туреччини» і зазначив, що право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним та підлягає дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, й щодо строків звернення до суду за захистом порушеного права. Норми, що регулюють строки подачі адміністративного позову, безсумнівно, спрямовані на забезпечення належного здійснення правосуддя і юридичної визначеності. У той же час такі норми та їх застосування не повинні перешкоджати учасникам провадження використовувати доступні засоби захисту, в тому числі й у разі наявності певних обставин, які зумовили порушення встановлених процесуальних строків.
Стаття б Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.
У той же час, правило встановлення обмежень доступу до суду у зв'язку з пропуском строку звернення повинно застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання слід звертати увагу на обставини справи.
З урахуванням зазначеної практики ЄСПЛ Київський окружний адміністративний суд дійшов висновку, що причини, за яких суд у кожній конкретній справі з'ясовує обставини пропуску строку звернення до суду, є індивідуальними і залежать від обставин справи.
Поновлюючи строки звернення до суду з вимогами, що стосуються приписів, КОАС у вказаній ухвалі виходи з того, що вимога позивача про скасування постанови про накладення штрафу за порушення законодавства в галузі електроенергетики та сфері теплопостачання є похідною від вимоги позивача щодо скасування приписів, оскільки саме невиконання приписів стали підставою для прийняття оскаржуваної постанови.
При цьому суд зазначив, що для надання правової оцінки прийнятій відповідачем постанові необхідно надати правову оцінку винесеним Інспещією приписам.
Разом з тим, позивач, реалізувавши своє право на судовий захист шляхом своєчасного оскарження постанови усвідомлював, що під час розгляду справи буде розглянуто питання щодо правомірності винесення відповідачем і приписів, у зв ’язку з чим в судовому засіданні 18.05.2017 подав суду додаткові пояснення, в яких міститься додаткове обґрунтування позовних вимог, в тому числі щодо незаконності прийнятих відповідачем приписів.
При цьому строк звернення до суду щодо оскарження позивачем постанови, яку позивач отримав 15.02.2017, не пропущений, тому необхідності для визнання поважними причин пропуску строку звернення до суду в цій частині позовних вимог у суду немає.
Аналізуючи в сукупності вищевикладене та з метою недопущення обмеження права позивача на судовий захист, а також задля можливості здійснити повний та всебічний розгляд справи, суд визнав поважними причини пропуску строку на звернення до суду з позовом про скасування приписів.
Натомість у справі №810/246/18 за позовом Приватного підприємства Інженерно- Будівельний Центр "Споруда" до Державного кадастрового реєстратора Ш.І. Головного управління Держгеокадастру у Київській області, Державного кадастрового реєстратора Т.О. Головного управління Держгеокадастру у Київській області, Державного кадастрового реєстратора ПІ.В. Головного управління Держгеокадастру у Київській області, треті особи: Товариство з обмеженою відповідальністю "Будінвест Еліт Груп", М.П., Головне управління Держгеокадастру у Київській області, Міністерство юстиції України Київський окружний
адміністративний суд, застосувавши практику ЄСПЛ, відхилив доводи позивача щодо наявності поважних причин пропуску строків звернення до суду та зазначив про відсутність підстав вважати порушеними права позивача на доступ до суду.
Предметом зазначеної справи були рішення та дії державних кадастрових реєстраторів щодо державної реєстрації земельних ділянок з відкриттям поземельних книг та внесенню записів до цих книг, та про скасування записів.
Під час розгляду справи суд встановив, що про вчинення спірних реєстраційних дій та прийняття оскаржуваних рішень позивач дізнався у 2016 році. Натомість з позовом до суду звернувся лише на початку 2018 року.
Проаналізувавши матеріали справи, суд дійшов висновку, що обставин, які заважали б позивачу та могли бути об'єктивними перешкодами для звернення до суду за захистом своїх прав та інтересів у передбачений законом строк не існувало.
Київський окружний адміністративний суд, вирішуючи питання правових наслідків пропуску позивачем строків звернення до суду виходив з того, що згідно з прецедентною практикою Європейського суду з прав людини, право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду (Golder v. the United Kingdom, § 38; Stanev v. Bulgaria (Станєв проти Болгарії), не є абсолютним; воно може бути обмеженим, особливо щодо умов прийнятності скарги. Однак право доступу до суду не може бути обмежено таким чином або у такій мірі, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження повинні мати законну мету та бути пропорційними між використаними засобами та досягнутими цілями (рішення у справі Guerin V. France від 29 липня 1998 рок).
Крім того, у справах "Стаббігс та інші проти Великобританії" та "Девеер проти Бельгії" Європейський суд дійшов висновку, що право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків на звернення до суду за захистом порушених прав.
Правила регулювання строків для подання скарги, безумовно, мас на меті забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності. Зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці правила будуть застосовані. У той же час такі правила в цілому або їх застосування не повинні перешкоджати сторонам використовувати доступні засоби захисту (рішення у справі Perez de Rada Cavanilles v. judgment of 28 October 1998).
Оскільки позивачем не було надано суду доказів, які б свідчили про існування об’єктивних причин, з яких встановлений у КАС України шестимісячний строк звернення до суду був пропущений, суд дійшов висновку, що застосування правових наслідків пропуску строків звернення до суду у вигляді залишення без розгляду позовної заяви не порушує закріплених у статті б Конвенції гарантій на справедливий суд, у тому числі доступ до суду.
1.2. Суд, встановлений законом.
Концепцію суду, встановленого законом, у значенні, що вжито у статті 6 Конвенції, розкрито у рішенні у справі «Сокуренко проти України», у якому ЄСПЛ зазначив, що фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі «Занд проти Австрії», що згадувалося раніше, Комісія висловила думку, що термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з (...) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів (...)».
Отже, висловлювання «судом, встановленим законом» зводиться не лише до правової основи самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.
Прикладом застосування положень статті 6 Конвенції, що регулює право на с справедливий суд в аспекті права на розгляд справи судом, встановленим законом, може бути справа №810/2409/16 за позовом К. до виконавчого комітету Обухівської міської ради, Головного територіального управління юстиції у Київській області, треті особи: Житло- будівельний кооператив "Нектарний", Товариство з обмеженою відповідальністю "БК Зелена Планета", Публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "Інвестбанк", Товариство з
обмеженою відповідальністю "Компанія з управління активами "Стокмастер", про визнання протиправними дій, визнання протиправними та скасування рішень державних реєстраторів
У цій справі суд зазначив, що пред'являючи даний позов до адміністративного суду, позивач виходив з того, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів.
Суд вказав на помилковість таких висновків позивача з огляду на наступне.
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи, правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб'єкт владних повноважень» позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті З КАС).
За правилами пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.
Враховуючи те, відповідно до пред'явленого позову спірні правовідносини виникли внаслідок порушення, на думку позивача, третьою особою статуту житлово-будівельного кооперативу, що виявилось у несплаті членських, цільового та пайового внесків, і призвело до незаконного набуття третьою особою у власність та державної реєстрації цього права за третьою особою, суд констатував, що цей спір не є публічно-правовим, а випливає з корпоративних відносин, урегульованих Законом України ".Про кооперацію", та пов'язується з оспорюванням набуття у власність нерухомого майна третьою особою, тому, має вирішуватися судом за правилами ЦПК.
Зважаючи на практику ЄСПЛ, викладену у рішенні у справі «Сокуренко проти України», суд дійшов висновку, що вирішивши приватно-правовий спір за правилами, встановленими Кодексом адміністративного судочинства України, Київський окружний адміністративний суд не буде вважатись «судом, встановленим законом», у значенні, вжитому у статті 6 Конвенції, у зв ’язку з чим дійшов висновку про необхідність закриття провадження у справі.
1.3. Незалежний та неупереджений розгляд
Пунктом 28 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Газета «Україна- центр» проти України» від 15 жовтня 2010 року визначено, що відповідно до усталеної практики Суду існування безсторонності для цілей пункту 1 статті 6 Конвенції повинно визначатися на підставі суб'єктивного критерію, в контексті якого слід враховувати особисті переконання та поведінку певного судді, що означає необхідність встановити, чи мав судця у певній справі будь-яку особисту зацікавленість або упередженість, а також на підставі об'єктивного критерію, в контексті якого необхідно встановити, чи забезпечував суд і, серед інших аспектів, його склад, достатні гарантії аби виключити будь-які обґрунтовані сумніви щодо його безсторонності (рішення у справі "Фей проти Австрії" (Fey v. Austria,) від 24 лютого 1993 року, і рішення "Ветштайн проти Швейцарії").
У пунктах 105, 106 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Олександр Волков проти України" зазначено, що у деяких випадках, коли може бути важко забезпечити докази для спростування презумпції суб'єктивної безсторонності судді, вимога об'єктивної безсторонності забезпечує ще одну важливу гарантію (див. "Пуллар проти Сполученого Королівства", 10 червня 1996 року, § 32 , Звіти 1996-ІІІ).
У зв'язку з цим, навіть отримане враження щодо безсторонності судді має важливе значення, бо, іншими словами, "правосуддя повинно не лише здійснюватися; але й виглядати таким, що здійснюється». На кону стоїть довіра, яку суди в демократичному суспільстві повинні вселяти громадськості (див. "Де Куббер проти Бельгії", 26 жовтня 1984 року, § 26, Серія А, № 86).
Прикладом застосування Київським окружним адміністративним судом гарантій щодо розгляду справи незалежним та неупередженим судом є справа № №810/2525/18 ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації в Київській області та Державної судової адміністрації України про визнання неправомірними дій та зобов’язання вчинити певні дії.
У рамках цієї справи головуючим суддею у справі було заявлено заяву про самовідвід, вирішуючи яку по суті суд зазначив, що стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлює право на справедливий судовий розгляд. Кожна людина при визначенні її громадських прав та обов'язків або при висуненні проти неї будь-якого обвинувачення, має право на справедливий і відкритий розгляд впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом.
Щодо безсторонності Європейський суд з прав людини висуває дві вимоги: по-перше, бути суб єктивно вільним від упередженості чи зацікавленості у результаті розгляду справи, по-друге, бути об'єктивно безстороннім - тобто суд повинен гарантувати виключення будь- якого обґрунтованого сумніву стосовно його безсторонності. Щоб задовольнити ці вимоги, суд повинен відповідати суб'єктивному і об'єктивному тесту: безсторонність для цілей пункту 1 статті 6 Конвенції повинна визначатися суб'єктивним тестом, тобто на підставі особистого переконання окремого судді в даній справі, і за об'єктивним тестом, тобто з'ясування, чи має суддя гарантії, достатні для виключення будь-якого законного сумніву стосовно його безсторонності.
Статтею 2 Закону України 23.02.2006 №3477-IV ".Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"встановлено, що рішення Європейського суду з прав людини є обов'язковими для виконання Україною. Вказаний закон прямо закріплює, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Частина 1 статті 6 Конвенції містить вимоги щодо неупередженості суду. Так, ЄСПЛ розрізняє чи в конкретній справі існує яке-небудь переконання або особиста зацікавленість даного судді та вимоги чи суддя забезпечує достатню гарантію, щоб виключити підозру в цьому (рішення у справах "Piersac vs Belgium", "Grieves vs UK"). Крім того, згідно принципу, який є стабільним та викладеним в Рішенні ЄСПЛ у справі "Le Comte, Van Leuveni De Meyere vs Belgium", суд має бути неупередженим і безстороннім.
У справі "П'єрсак проти Бельгії" ("Piersac vs Belgium") ЄСПЛ висловив позицію, згідно з якою, незважаючи на той факт, що безсторонність зазвичай означає відсутність упередженості, її відсутність або, навпаки, наявність може бути перевірено різноманітними способами.
У даному контексті можна провести розмежування між суб'єктивним підходом, який відображає особисте переконання даного судді у конкретній справі, та об'єктивним підходом, який визначає, чи були достатні гарантії, щоб виключити будь-які сумніви з цього приводу. Таким чином, на основі вищезазначеного, слід зробити висновок, що при оцінці безсторонності суду слід розмежовувати суб'єктивний та об'єктивний аспект.
Щодо суб'єктивної складової даного поняття, то у справі "Хаушильд проти Данії" зазначається, що ЄСПЛ потрібні докази фактичної наявності упередженості судді для відсторонення його від справи. Причому суддя вважається безстороннім, якщо тільки не з'являються докази протилежного. Таким чином, існує презумпція неупередженості судді, а якщо з'являються сумніви щодо цього, то для його відводу в ході об'єктивної перевірки має бути встановлена наявність певної особистої заінтересованості судді, певних його прихильностей, уподобань стосовно однієї зі сторін у справі. При цьому враховується думка сторін, однак вирішальними є результати об'єктивної перевірки.
Стосовно об'єктивної неупередженості у справі «Фей проти Австрії» ЄСПЛ вказав, що вона полягає у відсутності будь-яких законних сумнівів в тому, що її забезпечено та гарантовано судом, а для перевірки на об'єктивну неупередженість слід визначити, чи є факти, які не залежать від поведінки судді, що можуть бути встановлені та можуть змусити сумніватися у його неупередженості. Мова йде про ту довіру, яку суди у демократичному суспільстві, повинні апріорно викликати в учасників процесу.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини при вирішенні того, чи є у справі обґрунтовані причини побоюватися, що певний суддя був небезсторонній, позиція заінтересованої особи є важливою, але не вирішальною. Вирішальним же є те, чи можна вважати такі побоювання об'єктивно обґрунтованими (рішення у справі "Ветштайн проти Швейцарії” ("Wettstein v. Switzerland"), п. 44; та рішення у справі "Ферантелі та Сантанжело проти Італії" ("Ferrantelli and Santangelo v. Italy"), від 7 серпня 1996року, п. 58).
З огляду на це, навіть зовнішні прояви можуть мати певну важливість або, іншими словами, "правосуддя повинно не тільки чинитися, повинно бути також видно, що воно чиниться" (рішення у справі "Де Куббер проти Бельгії" ("De Cubber v. Belgium"), від 26 жовтня 1984 року, п. 26).
Важливим питанням є довіра, яку суди повинні вселяти в громадськість у демократичному суспільстві (вищевказане рішення у справі "Ветштайн проти Швейцарії" ("Wettstein V. Switzerland") та рішення у справі "Кастілло проти Іспанії" ("Castillo Algar v. Spain"), від 28 жовтня 1998року, п. 45).
Такі саме висновки містяться також в рішенні Європейського суду з прав людини від 09 листопада 2006 року у справі "Білуха проти України" (заява №33949/02).
В той же час, реалізація принципу верховенства права, визначеного статтею 8 КАС є неможливою без забезпеченої можливості доступу особи до незалежного, неупередженого суду, провадження в якому відповідає вимогам справедливого судового розгляду.
Під час розгляду заяви про самовідвід суд бере до уваги, що головуючий суддя Басай О. В. особисто знайомий з ОСОБА 3 - суддею Окружного адміністративного суду міста Києва, який є сином позивача - ОСОБА 1. Таким чином, будь-яке рішення у даній справі, прийняте судом, до складу якого входить суддя Басай О.В., може викликати сумнів в його безсторонності, необ’єктивності або неупередженості.
Ураховуючи зазначене, суд дійшов висновку про наявність обставин, за яких суддя Басай О. В. не може брати участі в розгляді даної адміністративної справи, а тому, його заява про самовідвід підлягає задоволенню.
1.4. Обов’язковість судових рішень
Виконання рішення суду є невід’ємною частиною права на справедливий суд. Правосуддя визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості й забезпечує ефективне поновлення у правах. Судове рішення за своєю суттю охороняє права, свободи та законні інтереси громадян і є завершальною стадією судового провадження.
У резолюції Парламентської асамблеї Ради Європи 1787 (2011) від 26 січня 2011 року «Виконання рішень Європейського суду з прав людини» відзначається існування основних системних недоліків, які викликають велику кількість повторюваних висновків щодо порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що серйозно підривають верховенство права. Щодо України ці проблеми пов’язані, зокрема, із хронічним невиконанням рішень національних судів. В якості термінових заходів, Україна повинна прийняти всеосяжну стратегію щодо вирішення ситуації, в якій значна кількість національних остаточних рішень залишається невиконаними, незважаючи на значний тиск з боку Комітету Міністрів, і вжити ефективні національні механізми правового захисту.
Невиконання судових рішень негативно впливає на авторитет судової влади, оскільки в такому разі не досягається кінцева мета правосуддя - захист інтересів громадян і реальне поновлення їхніх порушених прав, без належного виконання судових рішень правосуддя втрачає сенс. Наведена позиціях находить своє підтвердження і в практиці Європейського суду з прав людини.
Аналізуючи дане питання варто звернути увагу на рішення по справах «Горнсбі проти Греції» від 19 березня 1997 року, «Брумареску проти Румунії» від 28 листопада 1999 року, «Піалопулос та інші проти Греції» від 15 березня 2001 року, «Шмалько проти України» від 20 липня 2004 року, «Юрій Миколайович Іванов проти України» від 15 жовтня 2009 року.
Вперше та найбільш ґрунтовно виконання судових рішень як складова права на справедливий суд було оцінене ЄСПЛ у рішенні в справі «Горнсбі проти Греції».
Європейський суд з прав людини визнав, що відповідно до усталеного прецедентного права, пункт 1 статті 6 гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з
позовом стосовно будь-яких його цивільних прав та обов'язків. Таким чином, ця стаття проголошує «право на суд», одним з аспектів якогоє право на доступ, тобто право подати позов з приводу цивільно-правових питаньдо суду. Однак це право було б ілюзорним, якби правова система Договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов'язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін.
Важко собі навіть уявити, щоб стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, - а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і водночас не передбачала виконання судових рішень. Якщо вбачати у статті 6 тільки проголошення доступу до судового органу та права на судове провадження, то це могло б породжувати ситуації, що суперечать принципу верховенства права, який Договірні держави зобов'язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію.
Отже, для цілей статті 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду». Стаття 6 Конвенції гарантує виконання остаточних, обов’язкових судових рішень. Право на виконання рішень, винесених судом, є невід'ємною частиною «права на суд». У іншому випадку, положення статті 6 будуть позбавлені ефекту корисної дії.
Стаття 6 Конвенції в аспекті обов’язковості судових рішень Київським окружним адміністративним судом застосовується переважно при вирішення спорів, що виникають між органами виконавчої служби та фізичними і юридичними особами з приводу примусового виконання остаточного рішення суду.
Як приклад можна навести справу №810/3876/16 за позовом ОСОБА1 до Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Білоцерківський MB (з обслуговування міста Біла Церква та Білоцерківського району) ГУ МВС України в Київській області про скасування постанов.
Предмет позову у справі №810/3876/16 стосувався правомірності закінчення виконавчих проваджень №НОМЕР-1 та №НОМЕР-2, які були відкриті на підставі виконавчих документів, виданих на виконання одного і того ж судового рішення Київського окружного адміністративного суду, яким Міністерство внутрішніх справ у Київській області зобов 'язано нарахувати та виплатити на користь позивача грошову компенсацію за невикористані дні щорічних відпусток: за 2014 рік у кількості 12 діб та за 2015 рік у кількості 9 діб, а також нарахувати та виплатити на користь позивача середній заробіток за час затримки виплати грошової компенсації за невикористані дні щорічних відпусток при звільненні з органів внутрішніх справ - з 18.04.2015 по день фактичного розрахунку.
Позовні вимоги були обґрунтовані тим, що Білоцерківським MB (з обслуговування міста Біла Церква та Білоцерківського району) ГУ МВС України в Київській області не було виконано рішення суду у повному обсязі.
Щодо виплати середнього заробітку за час затримки виплати грошової компенсації за невикористані дні щорічних відпусток при звільненні з органів внутрішніх справ - з 18.04.2015 по день фактичного розрахунку, позивач вказав, що Білоцерківським MB взято до розрахунку суму середньоденного грошового забезпечення, яка за розрахунками позивача відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати повинна складати 116,34 грн.
Також, щодо виплати грошової компенсації за невикористані дні щорічних відпусток: за 2014 рік у кількості 12 діб та за 2015 рік у кількості 9 діб, позивач зазначив, що нарахована та виплачена Білоцерківським MB сума 1744,26 грн. (з урахуванням податків) не відповідає сумі, обчисленій позивачем відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, яка на думку позивача має становити 3025,61 грн.
У рамках справи №810/3876/16 Київським окружним адміністративним судом було встановлено, що боржником у виконавчому провадженні - Білоцерківським MB не нараховано та не виплачено позивачу середній заробіток за час затримки виплати грошової компенсації за невикористані дні щорічних відпусток при звільненні з органів внутрішніх справ у повному обсязі, у зв’язку з чим ненарахованою та невиплаченою залишилась сума середнього заробітку за час затримки виплати грошової компенсації за невикористані дні щорічних відпусток при звільненні з органів внутрішніх справ у розмірі 12504,34 грн.
Оскільки постанова Київського окружного адміністративного суду від 02.03.2016 по справі №810/5537/15 у частині нарахування та виплати 0С0БА1 середнього заробітку за час затримки виплати грошової компенсації за невикористані дні щорічних відпусток при звільненні з органів внутрішніх справ - з 18.04.2015 по день фактичного розрахунку, не була виконана боржником у повному обсязі, суд дійшов висновку про відсутність підстав для винесення постанови про закінчення виконавчого провадження №Н0МЕР-1 від 31.10.2016 - відсутні.
При цьому суд звернув увагу, що повного остаточного розрахунку щодо виплати позивачу середнього заробітку за час затримки виплати грошової компенсації за невикористані дні щорічних відпусток при звільненні з органів внутрішніх справ з 18.04.2015 не проведено.
Суд зазначив, що у цьому контексті вартою уваги є правова позиція Європейського суду з прав людини у рішенні від 22 червня 2004 року "Броньовський проти Польщі" (заява № 31443/96), де зазначено, що принцип верховенства права зобов'язує державу поважати і застосовувати запроваджені нею закони, створюючи правові й практичні умови для втілення їх в життя (п. 184). У рішенні Європейського суду з прав людини від 29 червня 2004 року у справі "Півень проти України" суд вказав, що право на судовий розгляд, гарантоване статтею 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, захищає також виконання остаточних та обов'язкових судових рішень, які в країні, що поважає верховенство права, не можуть залишатися невиконаними, завдаючи при цьому шкоди одній зі сторін (п.35).
У рішенні Європейського суду з прав людини від 19 березня 1997 року у справі "Горнсбі проти Греції" суд підкреслив, що виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватись як складова частина судового розгляду. Здійснення права на звернення до суду з позовом стосовно його прав та обов'язків цивільного характеру було б ілюзорним, якби внутрішня правова система допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов'язкову силу, не виконувалося б на шкоду однієї зі сторін (п.40).
Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади (рішення у справі "Сокур проти України" від 26 квітня 2005 року, ".Крищук проти України" від 19 лютого 2009року).
За практикою Європейського суду невиконання судового рішення є грубим порушенням прав особи, які передбачені частиною 1 статті 6, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Оскільки позивачеві не було забезпечено захист його прав у спосіб, визначений у постанові Київського окружного адміністративного суду від 02.03.2016 по справі №810/5537/15 у частині нарахування та виплати середнього заробітку за час затримки виплати грошової компенсації за невикористані дні щорічних відпусток при звільненні з органів внутрішніх справ - з 18.04.2015 по день фактичного розрахунку,суд дійшов висновку, що вказана постанова не може вважатися виконаною, а вимога позивача про скасування постанови про закінчення виконавчого провадження №Н0МЕР-1 від 31.10.2016 є обґрунтованою.
Окрім зазначеного, суди у вказаній категорії спорів використовують практику Європейського Суду у справах «Кечко проти України», «Ромашов проти України», «Шевченко проти України» та зауважують, що реалізація особою права, яке пов'язано з отриманням бюджетних коштів, що базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань, тобто посилання органами державної влади на відсутність коштів, як на причину невиконання своїх зобов'язань, є безпідставними. Європейський Суд з прав людини у своїх рішеннях констатував, що не приймає аргумент Уряду щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатись на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.
Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Конвенція в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об’єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність. На відміну від традиційного розуміння інституту права власності, характерного для України, як і в цілому для держав континентальної системи права, ЄСПЛ тлумачить поняття «майно» набагато ширше й у контексті статті 1 Першого протоколу під «майном» розуміє не тільки «наявне майно», але й цілу низку інтересів економічного характеру (активи (assets)).
Крім рухомого та нерухомого майна, під захист статті 1 Першого протоколу підпадають, зокрема, акції, патенти, ліцензії, професійна клієнтура («добре ім’я»), матеріальна компенсація, присуджена судовим рішенням, право на пенсію тощо.
ЄСПЛ виходить із того, що положення статті 1 Першого протоколу містить три правила: перше правило має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друге - стосується позбавлення майна і визначає певні умови для визнання втручання у право на мирне володіння майном правомірним; третє - визнає за державами право контролювати використання майна за наявності певних умов для цього. Зазначені правила не застосовуються окремо, вони мають тлумачитися у світлі загального принципу першого правила, але друге та третє правило стосуються трьох найважливіших суверенних повноважень держави: права вилучати власність у суспільних інтересах, регулювати використання власності та встановлювати систему оподаткування.
У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний інтерес»; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Положення статті 1 Першого протоколу до Конвенції та відповідну практику ЄСПЛ Київським окружним адміністративним судом найчастіше застосовується при вирішення спорів, що виникають між платниками податків та органами Державної фіскальної служби у питаннях, що стосуються збільшення грошових зобов’язань з тих чи інших податків та інших платежів до бюджету.
У справі №810/2420/17, предметом якої були вимоги позивача щодо визнання незаконним і скасування рішення податкового органу про анулювання реєстрації платника податку на додану вартість та зобов’язання податкового органу відновити реєстрацію позивача платником податку на додану вартість, Київський окружний адміністративний суд встановивши, що анулювання реєстрації позивача платником ПДВ відбулось з підстав, не передбачених законом, зазначив наступне.
У пунктах 50-51 рішення «Щокін проти України» (заяви № 23759/03 та № 37943/06) ЄСПЛ зазначає: "Найпершою та найбільш важливою вимогою ст. 1 Протоколу 1 до Конвенції є те, що будь-яке втручання державних органів у мирне володіння майном повинне бути законним: друге речення першого параграфу наділяє правом позбавляти майна лише "на умовах, передбачених законом" і другий параграф визначає, що Держава має право контролювати використання майна шляхом введення в дію "законів". Більше того, верховенство права, один з фундаментальних принципів демократичного суспільства, притаманний всім статтям Конвенції. Це поняття (поняття "закону") вимагає, перш за все, щоб заходи, що застосовуються, ґрунтувалися на національному законодавстві. Воно таколс
2. ЗАХИСТ ВЛАСНОСТІ (право мирного володіння майном).
посилається на якість закону, що застосовується, вимагаючи його доступності для осіб, яких він стосується, точності та передбачуваності в його застосуванні. "
Слід додати, що Рішення ЄСПЛ у справі ВАТ «Нефтяная компания ЮКОС» проти РФ (Заява №14092/04), у п. 559 якого зазначено, що перша і сама важлива вимога статті 1 Протоколу №2 до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічної влади в безперешкодне користування власністю повинне бути законним, тобто втручання має відповідати національному законодавству і бути достатньо зрозумілим, щоб дозволити заявнику передбачати наслідки своїх дій.
Таким чином, будь-які дії, спрямовані на позбавлення особи її майна є незаконними, якщо контролюючі органи діють не у відповідності до закону.
Для розуміння поняття «майна» у світлі практики ЄСПЛ та в контексті спірних правовідносин, слід зазначити, що відповідно до статті 1 Першого протоколу Конвенції Судом розглядалися справи щодо порушення права власності, де обєктами зокрема були: інше «майно», що «становить економічну цінність», а саме, необхідні для здійснення підприємницької діяльності дозволи чи ліцензії (справа «Тре Тракторер Актіболаґ» проти Швеції» (Tre Traktijrer Aktiebolag v. Sweden), рішення від 7 липня 1989 року, серія А, № 159) та «правомірні очікування» / «законні сподівання» вчиняти певні дії відповідно до виданого державними органами дозволу (наприклад, правомірні сподівання бути здатним здійснювати запланований розвиток території, з огляду на чинний на той час дозвіл на промислове освоєння землі (Справа «ОСОБАЗ Девелопмент Лтд. та інші проти Ірландії» (Pine Valley Developments Ltd and Others v. Ireland), заява № 12742/87, рішення від 23 жовтня 1991 p.).
На підставі наведеного, суд вважає, що свідоцтво платника податку на додану вартість є документом дозвільного характеру, який дає право здійснювати господарську діяльність, а позбавлення позивача статусу платника податку на додану вартість є втручанням публічної влади в безперешкодне користування власністю, яке не відповідало ознакам законності, оскільки оспорюване у справі рішення прийнято у порушення норм національного законодавства і не було достатньо сподіваним, щоб дозволити позивачу передбачати наслідки своїх дій.
У справі № 810/1041/18 за позовом ОСОБА_1 до Білоцерківської об’єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Київській області про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення Київський окружний адміністративний суд дійшов висновку про неправомірність втручання у право мирного володіння своїм майном внаслідок визначення позивачеві податкових зобов’язань з транспортного податку у спосіб, що не узгоджувався з вимогами національного законодавства та внаслідок застосування підходу, що не був найбільш сприятливим для заявника-платника податку, коли в його справі національне законодавство припускало неоднозначне трактування.
У вказаній справі суд дійшов висновку, що фізичні особи, які мають власні зареєстровані у встановленому порядку легкові автомобілі, які використовувалися до 5 років і мають об ’єм циліндрів двигуна понад 3000 куб. см., зобов’язані сплачувати транспортний податок у розмірі 25000,00 грн. з розрахунку на календарний рік за кожен легковий автомобіль, починаючи з 01 січня 2016 року.
При цьому наявність у Податковому кодексі України з 01 січня 2015 року положень про транспортний податок та його елементів, ще не означає обов ’язкуу платників податків щодо його сплати саме за 2015 рік, оскільки в силу положень статті 27 Бюджетного кодексу України дані норми права повинні вводитися в дію не раніше початку бюджетного періоду, що настає за плановим, тобто саме з 2016 року.
Суд зазначив, що згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини будь-яке втручання державного органу в мирне володіння майном повинно бути законним. Позбавлення власності можливе тільки "на умовах, передбачених законом" та держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення в дію ".законів". При цьому, така концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи втручання мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого законодавства, вимагаючи, щоб воно було доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним у
застосуванні (рішення "Щокін проти України» пункти 50, 51; «Сєрков проти України" пункти 33, 34).
Тобто, Європейським судом з прав людини неодноразово наголошувалося у своїх рішеннях, що введене державою законодавство, на підставі якого відбувається втручання у мирне володіння майном, має бути чітким, зрозумілим та передбачуваним для громадян, що також підтверджує обґрунтованість висновку щодо неможливості збігу у часі періоду опублікування рішення про встановлення податку та плановим періодом (у якому планується встановити місцевий податок).
У справі № 810/3908/16 Товариства з обмеженою відповідальністю «Гея»до Білоцерківської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Київській області про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень суд визнав протиправними податкові повідомлення-рішення, якими контролюючий орган збільшив податкові зобов’язання позивача з ПДВ унаслідок порушень вимог податкового законодавства, що були вчинені не позивачем, а його контрагентом та іншими особами, які брали участь у ланцюгу постачання товарів і послуг до позивача.
Київський окружний адміністративний суд у вказаній справі зазначив, що податковим органом не було враховано, що позивач, як платник податку, самостійно несе відповідальність за достовірність і своєчасність обчислення та внесення ним податку до бюджету відповідно до законодавства України і не може нести відповідальність за несплату податків продавцем, порушення ним правил здійснення господарської діяльності тощо, а визначальним фактором для формування податкового кредиту платником ПДВ є рух товарів (послуг) в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності такої особи-платника податку та наявність у платника податків виданої йому продавцем товару податкової накладної, оформленої з дотриманням вимог чинного законодавства.
Порушення податкової дисципліни, вчинені контрагентом платника податку тягнуть відповідальність та негативні наслідки саме для цієї особи. Зазначені обставини не можуть бути підставою для позбавлення платника податку права на віднесення вартості отриманих послуг до складу витрат у випадку, коли останній виконав усі передбачені законом умови стосовно отримання такого права та має необхідні документальні підтвердження їх розміру.
Європейський Суд з прав людини у своєму рішенні від 22.01.2009 («Булвес» АД проти Болгарії») зазначив, що платник податку не повинен нести наслідків невиконання постачальником його зобов'язань зі сплати податку і в результаті сплачувати ПДВ другий раз. На думку Європейського Суду такі вимоги стали надмірним тягарем для платника податку, що порушило справедливий баланс, який повинен підтримуватися між вимогами суспільного інтересу та вимогами захисту права власності. Право на податковий кредит є «власністю» у розумінні статті 1 Протоколу № 1, яке повинно розглядатися як таке, що виникло у момент повного виконання нею своїх зобов'язань щодо податкової звітності з ПДВ. Визнання права на нарахування податкового кредиту було поставлено в залежність від виконання обов'язків постачальником, в той час коли це не залежало від волі одержувача поставки - застосування відповідних положень Закону «Про ПДВ» стало не передбаченим і самовільним. Платник податку не має абсолютно ніяких повноважень відслідковувати, контролювати і забезпечувати виконання постачальником його обов'язків із складення та подання декларації з ПДВ, а також обов'язку зі сплати ПДВ (п.43, п.69 зазначеного вище рішення Європейського Суду).
Отже, Європейський суд з прав людини чітко визначає правило індивідуальної відповідальності платника податків. Тобто, добросовісний платник податків не має зазнавати негативних наслідків через можливі порушення вимог податкового законодавства з боку його контрагентів.
3. ПРАВО НА ЕФЕКТИВНИЙ ЗАСІБ ЮРИДИЧНОГО ЗАХИСТУ
Відповідно до статті 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
У пункті 145 рішення від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Європейський суд з прав людини неодноразово у своїх рішеннях, аналізуючи національні системи правового захисту на предмет дотримання права на ефективність внутрішніх механізмів в аспекті забезпечення гарантій, визначених статтею 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, вказував, що для того, щоб бути ефективним, засіб захисту має бути незалежним від будь-якої вжитої на розсуд державних органів дії, бути безпосередньо доступним для тих, кого він стосується (рішення від 06.09.2005 р. у справі «Гурепка проти України» (Gurepka v. Ukraine) , заява №61406/00, п. 59); спроможним запобігти виникненню або продовженню стверджуваному порушенню чи надати належне відшкодування за будь-яке порушення, яке вже мало місце (рішення від 26.10.2000 р. у справі «Кудла проти Польщі» (Kudla v. Poland), заява №30210/96, п. 158) (п. 29 рішення Європейського суду з прав людини від 16.08.2013 р. у справі «Гарнага проти України» (Garnaga V. Ukraine), заява №20390/07).
Отже, «ефективний засіб правового захисту» у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
Статтю 13 Конвенції судді Київського окружного адміністративного суду застосовують під час вирішення конфлікту обраного позивачем способу захисту порушених прав з дискрецією суб’єкта владних повноваження у правовідносинах, у яких виник спір.
Показовими у вказаному контексті є справи, що стосуються спірних питань, що виникають під час реєстрації податкових накладних, у яких суд, встановивши, що відмова у реєстрації податкової накладної у Єдиному реєстрі податкових накладних не грунтувалась на вимогах закону, зобов’язують контролюючий орган прийняти конкретне рішення про реєстрацію податкової накладної у ЄРПН.
У справі №810/1786/18 Київський окружний адміністративний суд, зобов’язуючи ДФС зареєструвати подану позивачем податкову накладу у ЄРП зазначив, що стаття 13 Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності небезпідставної заяви за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі Афанасьев проти України від 05.04.2005 (заява № 38722/02)).
Отже, ефективний засіб правового захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 13.01.2011 (остаточне) по справі "Чуйкіна проти України" констатував: "50. Суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних
прав та обов'язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює "право на суд", в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21.02.1975 у справі "Голдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. the United Kingdom), nn. 28 - 36, Series A N 18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гараіітувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати ''вирішення" спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гаранти, які надаються сторонам у судовому провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах "Мултіплекс проти Хорватії" (Multiplex v. Croatia), заява N 58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та "Кутіч проти Хорватії" (Kutic v. Croatia), заява N48778/99, п. 25, EC HR 2002-11)".
З урахуванням викладеного суд зазначає, що у даному випадку задоволення позовної вимоги щодо зобов'язання ДФС України зареєструвати в Єдиному реєстрі податкових накладних податкову накладну є дотриманням судом гарантій того, що спір між сторонами буде остаточно вирішений.
Узагальнюючи практику адміністративних судів щодо застосування норм Конвенції 1950 року, можна зауважити, що суди надають їй пріоритетного значення. Спостерігається тенденція систематичного застосування положень Конвенції, зокрема у справах, що стосуються заборони проведення мітингів, скасування рішень суб’єктів владних повноважень. У подальшому вбачається необхідність розширення застосування положень Конвенції як гарантії з боку Держави у забезпеченні основоположних принципів захисту прав та свобод людини і громадянина. Оцінка спірних правовідносин з використанням правових конструкцій, які закладені у Конвенції 1950 року, є позитивним результатом для адміністративної юстиції та заслуговує на приведення її у відповідність із міжнародною судовою практикою.
_03_03.png)
