Узагальнення судової практики розгляду суддями Київського окружного адміністративного суду справ зі спорів з приводу реалізації публічної політики у сфері зайнятості населення та соціального захисту громадян, зокрема зі спорів щодо соціального захисту та зайнятості інвалідів

 Узагальнення судової практики розгляду суддями Київського окружного адміністративного суду справ зі спорів з приводу реалізації публічної політики у сфері зайнятості населення та соціального захисту громадян, зокрема зі спорів щодо соціального захисту та зайнятості інвалідів здійснено на виконання плану роботи Київського окружного адміністративного суду на І півріччя 2012 року.

До справ зі спорів з приводу реалізації публічної політики у сфері зайнятості населення та соціального захисту громадян належать, зокрема, спори щодо збору та обліку страхових внесків на загальнообов’язкове державне соціальне страхування; призначення, перерахунку та здійснення страхових виплат із відповідних видів загальнообов’язкового державного соціального страхування, у тому числі соціального захисту, соціального захисту та зайнятості інвалідів, соціальних послуг, у тому числі: зайнятості населення (крім зайнятості інвалідів), забезпечення громадян житлом, соціального захисту дітей війни, соціального захисту громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, соціального захисту сімей із дітьми тощо.  

При здійсненні цього узагальнення взято до уваги те, що Київським окружним адміністративним судом у листопаді 2011 року узагальнено практику розгляду справ зі спорів з приводу реалізації публічної політики у сферах зайнятості населення та соціального захисту громадян, зокрема зі спорів щодо призначення, перерахунку та здійснення страхових виплат із загальнообов’язкового державного страхування на випадок безробіття. Тому предметом цього узагальнення була саме судова практика розгляду справ зі спорів щодо соціального захисту та зайнятості інвалідів.

При вирішенні цієї категорії справ судом застосувалися наступні законодавчі акти: Конституція України, зокрема ст. 43 якої задекларовано право кожного на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Виконання та реалізація зазначеної конституційної норми забезпечується законами України, підзаконними актами та актами ненормативного характеру, які встановлюють механізм реалізації права на працю.

Так, у частині восьмій ст. 69 Господарського кодексу України зазначено, що підприємство з правом найму робочої сили забезпечує визначену відповідно до закону кількість робочих місць для працевлаштування інвалідів.

Відповідальність підприємства за невиконання цієї вимоги встановлюється законом. Спеціальним законом є Закон України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” від 21.03.1991 № 875-XII (далі – Закон), який визначає основи соціальної захищеності інвалідів в Україні і гарантує їм рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість інвалідам вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними здібностями та інтересами.

Одним із аспектів соціальної захищеності інвалідів, відповідно до частини першої ст. 17 цього Закону, є право працювати на підприємствах, в установах, організаціях, а також займатися підприємницькою та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом. Основні правила визначення нормативу робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів та застосування штрафних санкцій за невиконання цього нормативу встановлено ст.ст. 19, 20 Закону. З часу прийняття цього Закону з метою найбільш ефективного врегулювання відносин, пов’язаних із працевлаштуванням інвалідів, до зазначених норм неодноразово вносилися зміни та доповнення. Суттєвих змін зазнали ці норми у 2005-2006 роках з набранням чинності Законами України “Про внесення змін до Закону України “Про Державний бюджет України на 2005 рік” та деяких інших законодавчих актів України” від 25.03.2005 № 2505-IV (набрав чинності з 31.03.2005), “Про внесення змін до Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” від 31.05.2005 № 2602-IV (набрав чинності з 22.06.2005), “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо професійної і трудової реабілітації інвалідів” від 06.10.2005 № 2960-IV (набрав чинності з 01.01.2006), “Про внесення змін до деяких законів України щодо реалізації інвалідами права на трудову зайнятість” від 23.02.2006 № 3483-IV  (набрав чинності з 18.03.2006). Нормативно-правові акти, видані на виконання Закону, також були приведені у відповідність до його положень.

Відповідно до частини першої ст. 19 Закону (в редакції Закону від 31.05.2005) для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю (далі - роботодавці), установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб - у кількості одного робочого місця. Обчислення середньооблікової чисельності працюючих здійснювалося відповідно до Інструкції зі статистики чисельності працівників, зайнятих в народному господарстві України, затвердженої наказом Міністерства статистики України від 07.07.1995 № 171, який зареєстровано в Міністерстві юстиції України 07.08.1995 за № 287/823 (наказ втратив чинність з 01.01.2006 згідно з наказом Державного комітету статистики України від 28.09.2005 №286).

Із 01.01.2006 для здійснення такого розрахунку застосуванню підлягає Інструкція зі статистики кількості працівників, затверджена зазначеним наказом від 28.09.2005 №286, який зареєстровано в Міністерстві юстиції України 30.11.2005 за № 1442/11722. Визначення поняття робочого місця і умов, за яких воно вважалося створеним, наводилось у Положенні про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 03.05.1995 № 314 (постанова втратила чинність згідно з постановою Кабінету Міністрів України “Про реалізацію статей 19 і 20 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” від 31.01.2007 № 70).

Наразі поняття робоче місце інваліда, спеціальне робоче місце інваліда визначено статтею 1 Закону України “Про реабілітацію інвалідів в Україні” від 06.10.2005 № 2961-IV (набрав чинності з 01.01.2006).

Вважаємо за потрібне зазначити, що відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27.12.2006 № 1836 “Про реалізацію статті 181 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” потреба у створенні інваліду, зареєстрованому в державній службі зайнятості як безробітний, спеціального робочого місця або ділянки виробничої площі та вимоги до них встановлюються індивідуальною програмою реабілітації. Про наявність вакансій для працевлаштування інвалідів роботодавці повідомляли територіальні відділення Фонду соціального захисту інвалідів (далі - відділення Фонду) шляхом подання до 1 лютого, наступного після звітного періоду, статистичної звітності у формі № 10-ПІ поштова - річна “Звіт про зайнятість та працевлаштування інвалідів”, затвердженої наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 29.12.2004 № 338 та зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 30.12.2004 за № 1671/10270.

У зазначеній формі звітності окремим рядком зазначалася встановлена нормативом кількість робочих місць для працевлаштування інвалідів та кількість фактично працевлаштованих інвалідів. Однак, зазначений наказ втратив чинність згідно з наказом Міністерства праці та соціальної політики України “Про затвердження форми звітності № 10-ПІ (річна) “Звіт про зайнятість і працевлаштування інвалідів” та Інструкції щодо заповнення форми звітності № 10-ПІ (річна) “Звіт про зайнятість і працевлаштування інвалідів” від 10.02.2007 № 42, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 13.02.2007 за № 117/13384.

Водночас, про наявність вакантних місць роботодавці щомісячно повідомляли центри зайнятості, направляючи звітність у формі № 3-ПН “Звіт про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) та потребу в працівниках” (місячна), яка затверджена наказом Державного комітету статистики України від 06.07.1998 № 244, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 17.07.1998 за № 464/2904. Зазначений наказ визнано таким, що з 01.01.2006 року втратив чинність згідно з наказом Державного комітету статистики України від 30.11.2005 № 392. Натомість, наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 19.12.2005 року № 420, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 21.12.2005 за № 1534/11814, затверджено нову форму звітності № 3-ПН “Звіт про наявність вакансій” та інструкцію щодо її заповнення.

Порядок сплати підприємствами (об’єднаннями), установами і організаціями штрафних санкцій до відділень Фонду соціального захисту інвалідів, акумуляції, обліку та використання цих коштів встановлювався постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2001 № 1767. Зазначена постанова втратила чинність згідно з постановою Кабінету Міністрів України “Про реалізацію ст. 19 і 20 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” від 31.01.2007 № 70.

Водночас, з метою приведення у відповідність нормативно-правових актів до вимог чинного законодавства зазначеним документом затверджено низку нормативно-правових актів, а саме: Порядок реєстрації підприємств, установ, організацій та фізичних осіб, що використовують найману працю; Порядок подання підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами, що використовують найману працю, звітів про зайнятість і працевлаштування інвалідів та інформації, необхідної для організації їх працевлаштування; Порядок зарахування кількості робочих місць для працевлаштування інвалідів до нормативу таких робочих місць у господарських об’єднаннях, до складу яких входять підприємства громадських організацій інвалідів; Порядок сплати підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами, що використовують найману працю, суми адміністративно-господарських санкцій та пені за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів; Порядок використання суми адміністративно-господарських санкцій та пені за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів, що надійшли до державного бюджету; Порядок проведення перевірки підприємств, установ, організацій та фізичних осіб, що використовують найману працю.

Таким чином, законодавство про соціальну захищеність інвалідів в Україні зазнало значних змін, спрямованих на вирішення питань працевлаштування інвалідів, підвищення ефективності використання коштів, що надходять до державного бюджету у вигляді адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів, посилення соціального захисту осіб з обмеженими фізичними можливостями.

Статистичні дані, що характеризують об’єкт дослідження, їх аналіз.

Судову практику досліджуваної категорії справ характеризують такі статистичні показники.

Протягом 2011 року в Київському окружному адміністративному суді перебувало в провадженні 173 заяв (скарг), з них - 99 справ зі спорів щодо соціального захисту та зайнятості інвалідів.

Закінчено провадження у 89 справах даної категорії.

За результатами розгляду: 56 справ розглянуто з ухваленням постанови, з яких:

у 33-х - позов задоволено; у 23-х – відмовлено у задоволені позовних вимог;

у 24-х - закрито провадження у справі;

у 9-ти - постановлено ухвали про залишення позовної зави без розгляду.

За результатами перегляду рішень Київського окружного адміністративного суду в апеляційному порядку:

у 8-ми справах рішення Київського окружного адміністративного суду залишено без змін (справи №№ 2а-3361/11, 2а-2160/11, 2а-1594/11, 2а-2678/11, 2а-1850/11, 2а-2190/11, 2а-2155/11, 2а-4484/11);

у 2-х справах скасовано постанови Київського окружного адміністративного суду з ухваленням нових (справи №№ 2а-2924/11, 2а-4861/10);

у 2-х справах скасовано ухвали Київського окружного адміністративного суду з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції (справи №№ 2а-2194/11, 2а-2171/11).

Зокрема, підставами для скасування цих рішень суду було наступне: неправильне застосування норм матеріального права, Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”, а також неправильне застосування судом норм процесуального права, зокрема - норм Кодексу адміністративного судочинства України (відносно строків звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи та неправильне застосування вимог статті 106 КАС України).

Так, стосовно неправильного застосування норм матеріального права при визначенні нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів у постанові Київського апеляційного адміністративного суду в адміністративній справі №2а-2924/11/1070 за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Дан-Фарм Україна» на постанову Київського окружного адміністративного суду від 16 серпня 2011 року у справі за адміністративним позовом Київського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Товариства з обмеженою відповідальністю «Дан-Фарм Україна» про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені, зазначено наступне. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем не були виконані вимоги Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» щодо вжиття заходів для працевлаштування інвалідів, а тому наявні підстави для застосування та стягнення адміністративно-господарських санкцій з урахуванням пені.  З таким висновком суду першої інстанції колегія суддів не погодилася з огляду на наступне.

Відповідно до ч. 3 ст. 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до ч. 1 ст. 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, у кількості одного робочого місця.

Згідно з ч. 2 ст. 19 зазначеного Закону підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування інвалідів відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування інвалідів. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення.

За змістом ч. 3 ст. 19 зазначеного Закону підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно здійснюють працевлаштування інвалідів у рахунок нормативів робочих місць виходячи з вимог статті 18 цього Закону.

Відповідно до порядку подання підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами, що використовують найману працю, звітів про зайнятість і працевлаштування інвалідів та інформації, необхідної для організації їх працевлаштування, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 31.01.2007 № 70 «Про реалізацію статей 19 і 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» інформацію про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) для працевлаштування інвалідів роботодавці подають центру зайнятості за місцем їх реєстрації як платників страхових внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття за формою, затвердженою Мінпраці за погодженням з Держкомстатом, звіти за формою № 3-ПН про наявні вакантні місця.

Відповідно до ч. 8 ст. 19 зазначеного Закону відділення Фонду соціального захисту інвалідів з метою контролю за виконанням нормативу робочих місць, передбаченого частиною першою цієї статті, мають право в порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України, здійснювати перевірки підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, щодо реєстрації у Фонді соціального захисту інвалідів, подачі ними звітів про зайнятість та працевлаштування інвалідів, виконання нормативу робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів, у тому числі шляхом зарахування, та сплати ними адміністративно-господарських санкцій.

Статтею 18 Закону встановлено, що підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленою Кабінетом Міністрів України.

Згідно з ст. 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліде не зайняте інвалідом. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, на яких працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, у фізичної особи, яка використовує найману працю.

Адміністративно-господарські санкції розраховуються та сплачуються підприємствами, установами, організаціями, у тому числі підприємствами, організаціями громадських організацій інвалідів, фізичними особами, зазначеними в частині першій цієї статті, самостійно в строк до 15 квітня року, наступного за роком, в якому відбулося порушення нормативу, встановленого частиною першою статті 19 цього Закону.

Судом першої інстанції встановлено, що відповідач у 2009 році не виконав нормативу по створенню робочих місць, не надавав інформацію необхідну для організації працевлаштування інвалідів у кількості 3 осіб у вказаному періоді, звертався з питань працевлаштування інвалідів лише щодо 1 посади.

З урахуванням зазначеного колегія суддів дійшла висновку про те, що позивачем безпідставно пред’явлено вимогу до суду про стягнення з відповідача адміністративно-господарських санкцій в частині забезпечення створення 1 робочого місця для забезпечення працевлаштування інвалідів, оскільки відповідачем не виконано такого обов’язку лише щодо 2 посад.

У постанові Київського апеляційного адміністративного суду у справі 2а-4861/10/1070 за апеляційною скаргою Київського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів на постанову Київського окружного адміністративного суду від 08.06.2011 за адміністративним позовом Київського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Відкритого акціонерного товариства «Укргідроенерго» про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені, зазначено наступне.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що встановлюючи нормативи робочих місць для працевлаштування інвалідів, необхідно враховувати лише ту кількість робочих місць на підприємстві, які не пов’язані з шкідливими, важкими та небезпечними умовами праці та які визначаються у порядку, передбаченому Законами України «Про охорону праці» та «Про електроенергетику». Проте, суд апеляційної інстанції з такими висновками суду погодитися не може, оскільки, частиною 1 статті 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» визначено, що для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб - у кількості одного робочого місця. Судом першої інстанції встановлено, що під час проведеної працівниками позивача планової перевірки відповідача з питань дотримання вимог ст. 19 та ст. 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» за 2009 р. встановлено, що середньооблікова кількість штатних працівників облікового складу становить 2600 осіб, з них середньооблікова кількість штатних працівників, яким відповідно до чинного законодавства встановлена інвалідність складає 57 осіб, чисельність інвалідів штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно до 4-х відсоткового нормативу - 104.

Таким чином, за 47 робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів і не зайнятих на роботі, відповідач до 16.04.2010 року повинен був сплатити адміністративно-господарські санкції у сумі 2010092,24 грн. (47*42834 середня заробітна плата штатного працівника). Розмір пені за невиконання відповідачем покладеного на нього обов’язку щодо сплати адміністративно-господарських санкцій на момент звернення до суду становить 3618,18 грн. Відповідно до ч. 3 ст. 18 Закону підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Відповідно до ч. 3 ст. 19 Закону підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно здійснюють працевлаштування інвалідів у рахунок нормативів робочих місць виходячи з вимог статті 18 Закону.

Згідно з ч. 1 ст. 18 Закону забезпечення прав інвалідів на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.

При цьому, ч. 3 ст. 18 Закону чітко визначено обов’язки підприємства, що використовує найману працю: виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів; надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для працевлаштування інвалідів; звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів. Разом з тим, відповідно до вимог ч. 2 ст. 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», який є спеціальним в сфері соціального захисту інвалідів, норматив робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів, порядок його встановлення визначаються виключно цим Законом.

Якщо іншими законами встановлюються нормативи робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів, або порядок їх встановлення, відмінні від зазначених у цьому Законі, застосовуються положення цього Закону. Відтак, кількість інвалідів, що мають бути працевлаштовані відповідачем, має складати чотири відсотки від середньооблікової кількості штатних працівників, що дорівнює 104 особи.

Враховуючи ту обставину, що відповідач під час розгляду справи не довів, що ним було вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення у вигляді невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а також те, що протягом 2009 року відповідач не повідомляв державну службу зайнятості про потребу в працевлаштуванні інвалідів, колегія суддів дійшла висновку, що відповідачем не вжито заходів для недопущення порушення норм законодавства про соціальний захист інвалідів.

Щодо неправильного застосування судом норм процесуального права, зокрема, норм Кодексу адміністративного судочинства України зазначено в постанові Київського апеляційного адміністративного суду у справі №2а-2924/11/1070 від 21 лютого 2012 року за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Дан-Фарм Україна» на постанову Київського окружного адміністративного суду від 16.08.2011 у справі за адміністративним позовом Київського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Товариства з обмеженою відповідальністю «Дан-Фарм Україна» про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені. Зокрема у цій постанові зазначено, що судом першої інстанції неправильно застосовано норми процесуального права, оскільки  законодавством України на відповідача покладено обов’язок щодо подання спірної звітності в строк до 1 березня, а у разі невиконання такого обов’язку надано право самостійно в строк до 15 квітня року, наступного за роком, в якому відбулося порушення нормативу, сплатити суми адміністративно-господарських санкцій. За таких обставин колегія суддів зауважила, що право вимоги у позивача сплати відповідачем адміністративно-господарських санкцій виникло з 15.04.2010.

Згідно з ч. 2 ст. 99 КАС України в редакції, що діяла станом на квітень 2010 року, для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи було встановлено річний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свої прав, свобод чи інтересів.

Отже, річний строк звернення позивача до суду з даним позов сплинув у квітні 2011 року.

Відповідно до правил ст. 100 КАС України в редакції, чинній на час звернення позивача до суду з цим позовом, адміністративний позов, поданий після закінчення строків, установлених законом, залишається без розгляду, якщо суд за заявою особи, яка його подала, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановляється ухвала.

Враховуючи викладене та відсутність підстав для поновлення зазначеного вище строку колегія суддів дійшла висновку про необхідність в цій частині позовних вимог залишити позовну заяву без розгляду.

Крім того, Київським апеляційним адміністративний судом скасовано ухвали Київського окружного адміністративного суду з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції (справи №№ 2а-2194/11, 2а-2171/11).

Зокрема, у справі №2а-2194/11/1070 за позовом Київського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Сільськогосподарського виробничого кооперативу “П’ятигори” про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені суд першої інстанції виніс ухвалу про повернення позовної заяви, оскільки позивачем не було усунуто недоліки, визначені в ухвалі про залишення позовної заяви без руху.

З цим рішенням Київській апеляційний адміністративний суд не погодився, оскільки вважає висновок суду першої інстанції про повернення позовної заяви позивачу безпідставним та таким, що не відповідає нормам чинного законодавства України, враховуючи наступне.

Статтею 106 КАС України визначено вичерпний перелік вимог, які ставляться до позовної заяви. Відповідно до ч. 3 ст. 106 КАС України до позовної заяви додаються її копії та копії всіх документів, що приєднуються до неї, відповідно до кількості відповідачів і третіх осіб, крім випадків подання суб’єктом владних повноважень. Суб’єкт владних повноважень при поданні адміністративного позову зобов’язаний додати до позовної заяви доказ надання відповідачу і третім особам копії позовної заяви та доданих до неї документів.

Таким чином, відповідно до норм адміністративного процесуального законодавства на позивача - суб’єкта владних повноважень - покладено обов’язок разом з позовом подати до суду доказ надіслання відповідачу його копії з доданими до нього документами. Позивач, звертаючись до суду з цим позовом, одночасно подав фіскальний чек про направлення рекомендованого листа відповідачу. Про наявність доказу направлення позовної заяви відповідачу також зазначено в переліку додатків до позовної заяви.

Київський апеляційний адміністративний суд вважає, що розрахунковий документ встановленої форми, що підтверджує надання послуг поштового зв’язку (касовий чек, поштова квитанція тощо), може вважатися належним доказом надсилання іншій стороні (сторонам) у справі копії позовної заяви. Відсутність опису вкладення до листа не тягне за собою наслідків у виді повернення позовної заяви, оскільки Правилами надання послуг поштового зв’язку, затвердженими постановою Кабінету міністрів України від 05.03.2009 року № 270, не передбачено обов’язкового оформлення відправником такого опису (за винятком випадків, зазначених у пункті 60 цих Правил). Враховуючи те, що позивачем виконано вимоги ст. 106 КАС України щодо надання до суду підтвердження направлення позивачу копії позовної заяви з додатками, то колегія суддів вважає помилковим висновок судді суду першої інстанції про наявність підстав для залишення цього позову без руху, оскільки вказане суперечить нормам ст. ст. 106, 107 КАС України, чим порушено норми процесуального права.

Також норми процесуального права порушено в ухвалі Київського окружного адміністративного суду про залишення позовної заяви без руху у справі №2а-2171/11/1070 за позовом Київського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Закритого акціонерного товариства “Вишнівська взуттєва фабрика” про стягнення адміністративно-господарських санкцій у сумі 11 600,00 грн. та пені в сумі 41,76 грн.

Ухвалюючи рішення про залишення позовної заяви без руху, суддя першої інстанції зробив висновок, що позовна заява Київського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів не відповідає вимогам ч. 3 ст. 160 Кодексу адміністративного судочинства України, зокрема відсутні докази направлення відповідачу додатків до позовної заяви, що підтверджується описом вкладення у цінний лист.

Київській апеляційний адміністративний суд із такою правовою позицією суду першої інстанції не погодився з огляду на те, що ухвала постановлена з неповним з’ясування обставин, що мають значення для справи, і наведені порушення норм процесуального права призвели до неправильного вирішення питання.

За змістом ч. 3 ст. 106 КАС України до позовної заяви додаються її копії та копії всіх документів, що приєднуються до неї, відповідно до кількості відповідачів і третіх осіб, крім випадків подання адміністративного позову суб'єктом владних повноважень.

Перелік джерел доказів, що можуть використовуватися в адміністративному процесі, наведено у ч. 1 ст. 69 КАС України. Зокрема, одним з видів засобів доказування можуть бути письмові докази. Згідно з ч. 1 ст. 79 КАС України письмовими доказами є документи (у тому числі електронні документи), акти, листи, телеграми, будь-які інші письмові записи, що містять в собі відомості про обставини, які мають значення для справи.

Пунктом 2 Правил надання послуг поштового зв’язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 5 березня 2009 р. № 270, визначено, що розрахунковий документ - це документ встановленої відповідно до Закону України “Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг” форми та змісту (касовий чек, розрахункова квитанція тощо), що підтверджує надання послуг поштового зв’язку.

Таким чином, в розумінні ст. 69 КАС України касовий чек є доказом. Крім того, ст. 70 КАС України визначено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору.

Наведена вище норма ст. 106 КАС України не зобов’язує позивача підтверджувати факт направлення відповідачеві копії позовної заяви лише визначеним доказом.

Правові позиції у справах даної категорії (соціального захисту та зайнятості інвалідів) розміщено на офіційному сайті Вищого адміністративного суду України.

Зокрема, Вищим адміністративним судом України з питання визначення дати, з якої виникає право на стягнення несплачених підприємством самостійно сум санкцій за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом, у судовому порядку та строк звернення до суду, вказано наступне. Зі змісту ст. 20 Закону України від 21 березня 1991 року №875-ХІІ «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» вбачається, що саме з 16 квітня відповідного року у контролюючого органу виникає право на стягнення несплачених підприємством самостійно сум санкцій у судовому порядку. При цьому на дані правовідносини поширюється строк звернення до суду встановлений ст. 99 Кодексу адміністративного судочинства України, а частина четверта ст. 20 цього ж Закону (за змістом якої до правовідносин із стягнення адміністративно-господарських санкцій передбачених цим Законом, не застосовуються строки, визначені ст. 250 Господарського кодексу України) не має правового значенні при вирішенні цього спору, оскільки в останній нормі визначено строки застосування адміністративно-господарських санкцій, а не їх стягнення.

З питання визначення суб’єктів сплати санкцій за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом, у правових позиціях Вищого адміністративного суду України зазначено заступне. Відповідно до частини другої статті 19 Закону України від 18 січня 2001 року №2240-ІІІ «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовлені похованням» кошти загальнообов’язкового державного соціального страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності, витрати зумовленими похованням, не включаються до державного бюджету України, у зв’язку з чим Товариство не може вважатися організацією, що повністю утримується за рахунок коштів державного чи місцевого бюджету, а тому норми ст. 20 Закону України від 21 березня 1991 року №875-ХІІ «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», які на думку відповідача, звільняють його від сплати адміністративно-господарських санкцій, на товариство не поширюються.

Що стосується відповідальність за несплату санкцій за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом, у правових позиціях Вищого адміністративного суду України зазначається наступне. У зв’язку з тим, що відповідач здійснив всі залежні від його заходи щодо утворення робочих місць для працевлаштування інвалідів, на нього не може бути покладена відповідальність за не направлення уповноваженими органами необхідної кількості інвалідів для працевлаштування, відсутність у населеному пункті за місцем знаходження підприємства інвалідів, які бажають працевлаштуватись.

Згідно з ст. 18 Закону №875-ХІІ «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» (у редакції до 18 березня 2006 року) працевлаштування інвалідів здійснюється центральним органом виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями інвалідів.

Законом України від 23 лютого 2006 року №3483-ІV «Про внесення змін до деяких законі України щодо реалізації інвалідами права на трудову зайнятість, зазначену статтю було викладено в іншій редакції, а Закон №875 доповнено ст. 18-1, за змістом якої пошук підходящої роботи інваліда здійснює державна служба зайнятості. Адміністративно-господарські санкції за незайняті інвалідні робочі місця не є податком, збором (обов’язковим платежем), обов’язкова сплати яких передбачена Конституцією України та Законом України №1251-ХІІ «Про систему оподаткування», а є заходами впливу до правопорушника у сфері господарювання у зв’язку зі скоєним правопорушення.

З питання визначення нормативу робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у правових позиціях Вищого адміністративного суду України зазначено, що аналіз ст. 18-20 Закону України від 21 березня 1991 року №875 «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» дає підстави вважати, що норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів повинен розрахуватися виходячи з середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік (тобто від загальної чисельності працюючих).   

ВИСНОВКИ

Здійснене узагальнення судової практики вирішення справ даної категорії, розглянутих Київським окружним адміністративним судом, а також та обставина, що судом апеляційної інстанції більшість судових рішень у справах цієї категорії залишено без змін, свідчать, що зазначені спори розглядалися Київським окружним адміністративним судом відповідно до норм процесуального законодавства та на підставі положень матеріального права.

Під час розгляду цієї категорії справ судом першої інстанції необхідно  враховувати судову практику Київського апеляційного адміністративного суду та Вищого адміністративного суду, яку висвітлено на сторінках 5, 7, 9-11 даного узагальнення.

Водночас, для забезпечення в державі справедливого і своєчасного розгляду судами спорів даної категорії державним інститутам необхідно проводити удосконалення законодавства про соціальну захищеність інвалідів в Україні.

Зокрема, має бути чітко визначено в Законі не лише розмір штрафних санкцій за невиконання нормативу по створенню робочих місць, а й підстави для звільнення від відповідальності у справах цієї категорії, наприклад, відсутність інвалідів в регіоні, в якому розташовано підприємство; не направлення інвалідів на підприємство для працевлаштування; вжиття роботодавцем усіх заходів на виконання вимог законодавства щодо створення робочих місць для інвалідів тощо.